29-30 вересня в Києві відбулася науково-практична конференція з міжнародною участю "Досягнення рефлексотерапії в Україні і в світі". На конференції було представлено нові наукові розробки вчених та досвід лікарів-практиків з питань рефлексотерапії та інших сучасних медикаментозних та немедикаментозних методів лікування. Висвітлено такі методи рефлексотерапії як акупунктура, лазеропунктура,електропунктура, мікрохвильова резонансна терапія, мануальна терапія. Також представлені фітотерапія, гомеопатія та ін.

 

Ляпко М.Г.  Бартош І.П. Бартош А.П.

 

Серед матеріалів конференції була така важлива тема як "Спосіб лікування  синдрому вегето-судинної дистонії шляхом впливу на міофасціальні утворення методом ішемічної компресії."

автори Бартош Петро Гнатович, Бартош Ірина Петрівна, Бартош Андрій Петрович.

Вегетативній нервовій системі належить надзвичайно важлива роль у життєдіяльності організму. Вона координує й регулює роботу всіх органів і систем, підтримує сталість гомеостазу. Більшого значення роль вегетативної нервової системи набуває при патології. За даними О.М. Вейна, вегетативні порушення мають місце у 80 % людей. Однак на цей час не існує загальноприйнятої класифікації вегетативних порушень. Вважається, що вегетативна патологія як самостійне захворювання розвивається вкрай рідко, зазвичай вегетативні порушення є вторинними, виникають на фоні багатьох психічних, неврологічних і соматичних захворювань, що визначає їх синдромність. Усі вегетативні порушення в організмі О.М. Вейн рекомендує називати узагальнюючим терміном — «синдром вегетативної дистонії».
Увагу авторів  привернув факт існування вегетативних порушень у хворих із больовими м’язовими утвореннями. Незважаючи на те що етіологія цих утворень до кінця не вивчена та існує термінологічна плутанина, беззаперечним залишається факт, що ці больові феномени часто супроводжуються вегетативними розладами.  Останніми роками значно загострився інтерес до патології м’язів з огляду на значну поширеність остеохондрозу і пов’язані з ним неврологічні, у тому числі вегетативні порушення. Згідно з вертеброгенною теорією, при ушкодженні дегенеративно-дистрофічним процесом міжхребцевих дисків виникають рефлекторні м’язово-тонічні синдроми.  Це призводить до появи локальних больових затвердінь у м’язах, які Є.С. Заславський пропонує називати больовими м’язовими синдромами.
Нині запропоновано багато різних термінів для позначення цих утворень: міалгія, міозит, тендоміоз, тригерні зони, локальні м’язові гіпертонуси, вузлики Ланге, Шаде та інші. За даними Є.С. Заславського, у медичній літературі нараховується понад 70 термінів, а згідно з даними Дж. Тревелл і Д. Сіменс, їх існує понад 90. В останнє десятиріччя значного поширення набули терміни «міофасціальні тригерні точки», «міофасціальний больовий синдром», «больові м’язові затвердіння», «локальний м’язовий гіпертонус», «міофасціальний тригерний пункт» (МФТП). Останній термін, на думку Г.О. Іванічева, є найбільш вдалим, і він пропонує вважати МФТП генератором периферичної детермінантної системи.
Найбільш вагомий внесок у вивчення больових м’язових утворень, їх етіологію і клінічну характеристику, у тому числі їх зв’язок із вегетативними порушеннями, вніс Є.С. Заславський. Він
 запропонував спосіб лікування вегетативних дисфункцій, а саме больових м’язових утворень:
1.    У пацієнта виявляють больові м’язові утворення шляхом пальпації.
2.    Маркують больові м’язові утворення.
3.    Застосовують інфільтраційну терапію (з 1–2% розчином новокаїну або новокаїн у поєднанні з іншими речовинами при проведенні лікувально-медикаментозних блокад у ділянки м’язових затвердінь).
У цьому способі перевага надається інфільтрації лікарськими речовинами у м’язові затвердіння, а не механічній дії на них. Пальпація застосовувалася лише для виявлення таких утворень.
Достатньо повно і глибоко вивчили та описали в своїх працях болі м’язово-фасціального генезу Дж.Г. Тревелл і Д.Г. Сімонс. Вони акцентують увагу на різному характері міофасціальних тригерних утворень. Активна тригерна точка завжди дуже чутлива і, як правило, дає відображений біль (больовий патерн) та часто зумовлює вегетативні явища у зоні больового патерна. Наприклад:
1. Біль у міжлопатковій ділянці у проекції міжпоперекових волокон трапецієвидного м’яза зумовлює вегетативні прояви в ділянці серця та за грудиною (підвищення ЧСС, аритмії, відчуття болю та печії та ін.).  2. Біль у надплечовій ділянці у проекції верхніх пучків трапецієвидного м’яза зумовлює вегетативні прояви у скроневих ділянках (пульсуючий біль, відчуття пекучості та/або розпирання) і загальні вегетативні симптоми (запаморочення, загальна слабкість та ін.).
Отже, згідно із запропонованим способом лікування, спочатку виявляють ділянки з активними больовими утвореннями на всій поверхні тіла пацієнта шляхом пальпації, маркують ці ділянки і проводять курсове лікування шляхом ішемічної компресії, а саме: розтягують відповідні м’язи пальцями рук, застосовують після цього холодоагент і вологе тепло, після чого розтягують ці м’язи у протилежний бік.
Єдиний недолік цих способів — це ризик позбавлення уваги латентних міофасціальних тригерних утворень, оскільки лікування спрямоване насамперед на зняття болю і, таким чином, здійснюється вплив щодо активних больових утворень.
З урахуванням функціональної єдності усіх виявлених активних і латентних утворень, нами запропонован спосіб лікування синдрому вегетативної дистонії  шляхом  ішемічної компресії усіх больових і не больових утворень (далі «утворення патологічної вегетативної імпульсації» (УПВІ), що дозволяє нормалізувати тонус вегетативної нервової системи. Тривалість лікування становить переважно від 3 до 12 процедур, кожну з яких проводять один раз на день або через день, залежно від індивідуальних особливостей організму пацієнта. Ішемічну компресію здійснюють переважно за допомогою напівдрогоцінних каменів, таких як, наприклад, гірський кришталь, агат, сердолік, онікс, що мають сфероподібну робочу поверхню.
20-річний досвід лікування хворих із вегетативними порушеннями дав змогу авторам виявити нові властивості м’язових утворень. З’ясувалося, що навіть латентні м’язові затвердіння, які не супроводжуються болем,  об’єднуються в єдину функціональну систему, сумарна імпульсація з яких зумовлює гемодинамічні зміни і порушує нормальний тонус вегетативної нервової системи.
Функціонування утворень патологічної вегетативної імпульсації практично уособлює штучно створену гангліонарну вегетативну нервову систему, але з патологічними властивостями. Саме наявність УПВІ е причиною таких поширених в останній час станів, як синдром хронічної втоми, синдром неспокійних рук і ніг, безсоння, депресії. Це стосується й синдрому метеолабільності, коли йдеться про залежність самопочуття людини від змін погодних умов.
Патологічні утворення мають певну спорідненість дії на м’язову систему — поперечносмугасту або гладеньку. Якщо патологічні імпульси сприймаються поперечносмугастими волокнами, то формується їх спазм, що супроводжується болем. Формується псевдорадикулярний симптом. Якщо ж ці імпульси поширюються на гладенькі м’язи судин, це призводить до їх звуження, порушення роботи відповідного органа за умов зменшення його кровопостачання.  З’являються симптоми підвищеної мерзлякуватості, судоми у м’язах, відчуття заніміння у кінцівках та спині. Тобто залежно від спрямованості патологічної імпульсації формуються відповідні симптоми: порушується робота органів зору, слуху, з’являються головний біль, запаморочення, серцебиття, змінюється кров’яний тиск, порушується робота кишечника, сечового міхура, статевих органів.  Знання вибірковості дії УПВІ залежно від їх анатомічного розташування дають змогу діагностувати походження тих чи інших симптомів.
Якщо УПВІ резистентні до лікування, що проводиться, а їх активність не зменшується, то терапію доповнюють введенням в ці утворення гомеопатичних ліків, таких як Траумель С, Цель Т та ін.  Якщо переважають ознаки вегетативних порушень надсегментарного рівня, то в усіх хворих переважають головний біль, запаморочення, серцебиття, відчуття жаху, тривоги, нудота, утруднення дихання, тяжкість у шлунку, оніміння в кінцівках, підвищена пітливість, слабкість тощо). У такому випадку перші 2–3 процедури проводять з великою обережністю, постійно аналізуючи стан хворого. Після закінчення процедури хворий, як правило, відчуває легкість у тілі, приплив енергії, зменшення артеріального тиску й більшу гнучкість та рухомість великих суглобів, зокрема шиї та попереку.
У ході лікування поступово зникають симптоми хвороби, нормалізуються порушені функції органів і систем, а УПВІ набувають більше ознак регіонального спрямування. Якщо у хворого мали місце болі в суглобах, черевній порожнині, кінцівках, однак вони були неінтенсивними і не запам’яталися пацієнту, у процесі поточного лікування він може відчути такі симптоми, про які вже забув. Це стосується насамперед хронічного болю внизу живота, що визначається як хронічний аднексит, простатит або хронічний апендицит чи коліт. Рідше виникають ситуації, коли ці утворення залишаються умовно пасивними протягом усього курсу лікування, але прояви вегетативних порушень зникають.  Така залежність між впливом на УПВІ та відповідними реакціями організму на них дає змогу прогнозувати ефективність лікування, а також діагностувати ті або інші порушення в організмі.
Таким чином, кожен УПВІ у своїй патологічній імпульсації має певну питому вагу як сегментарного, так і надсегментарного рівня вегетативних порушень. При цьому УПВІ виступають як організована функціонально-патологічна система. Різноманітність вегетативних порушень пояснюється індивідуальними особливостями кожної людини. Тому однакові за формою, величиною і консистенцією УПВІ, у тому числі тотожні за анатомічним розташуванням, у людей однакових віку, статі й давності захворювання мають різні клінічні прояви.
Зазначений спосіб лікування за статистикою дає такі результаті лікування- значне покращання стану визначено у 83 %, покращення — у14 %, відсутність терапевтичного ефекту —3 %.  Тимчасове загострення деяких симптомів після 2–5 процедур спостерігалося у 13 %хворих. Рецидиви захворювання серед пацієнтів, у яких застосовувалася описана методика, мали таку частоту:
— через 2–3 роки лише у 18 % хворих;
— через 4–5 років — тільки у 25 % хворих.  Рецидиви вирізнялися менш вираженою клінічною симптоматикою із переважанням локальних проявів, для їх купірування проводили меншу кількість процедур. Причинами рецидивів частіше були травми, психічні та фізичні перевантаження, вплив патобіокліматичних факторів, інтеркурентні захворювання.
Таким чином, запропонований спосіб лікування синдрому вегетативної дисфункції є ефективним, особливо порівняно з відомими із попереднього рівня техніками.
висновки
На сьогоднішній день у світовій медицині вважається, що розлад у роботі вегетативної нервової системи вкладається в поняття синдрому (симптомокомплексу).  Ми вважаємо, що цей синдром має право бути виділений в окрему нозологічну одиницю, тому що має свою етіологію, патогенез, спосіб ефективного лікування й профілактики за описаною методикою.
Можна говорити про методику лікування знову утвореної гангліонарної патологічної вегетативної системи.  Сумарний рефлекс із цих гангліїв викликає різноманітні вегетативні розлади. І тільки комплексно впливаючи на всі вогнища патологічної вегетативної імпульсації, можна домогтися стійкого позитивного результату.  Методика з індивідуальним підходом,  не має протипоказань і вікових обмежень.
Методика може використовуватися як монотерапія без застосування яких-небудь лікарських препаратів.  Завдяки своїй простоті й універсальності методика може бути впроваджена серед фахівців різних профілів (переважно неврологів, терапевтів, ортопедів, гінекологів та ін.).
Оскільки майже в кожної людини є ці вогнища у латентному стані й раннє їхнє виявлення дозволяє запобігти розвитку хвороб.
 Список літератури
1.Вейн А.М. Заболевания вегетативной нервной системы-Москва «Медицина» 1991
2.Попелянский Я.Ю. Вертеброгенные заболевания нервной системы- Казань. Издательство КГУ                                              1981
3.Заславский Е.С. Болевые мышечные синдромы в области плечевого пояса, рук и грудной клетки-Новокузнецк.1982.
4.Заславский Е.С. Болевые мышечно-тонические и мышечно-дистрофические синдромы(Обзор) Клин.мед.1976.
5.Тревелл Дж.,Симонс Д. Миофасциальные боли –Москва «Медицина».1989.
6.Иваничев Г.А.Мануальная терапія. Руководство. Атлас.-Казань.1997
7.Донна и Стивен Финандо Исцеляющие руки. Руководство по диагностике и лечению мышечно-фасциальных болей.-Москва изд-во «Эксмо-пресс» 2001
8.Люси Уайт Фергюсон, Роберт Гервин Лечение миофасциальной боли. Клиническое руководство-Москва «МЕДпресс-информ» 2008